+27 Київ
Світлана Алексієвич усе зробила правильно: історії про людей, які пережили щось важливе і страшне, мають розповідати самі ці люди. Без жодного пафосу. Іноді дуже соромлячись. Іноді через силу, ніби випльовуючи.
Ну, так, моє спілкування з військовослужбовцями почалося просто в реанімації: сусіду вдало видалили уламки, за які не бралися в інших місцях – глибоко, ризиковано. Ми мало розмовляли, але й цього досить.
Історій тут багато, і я не збираюся їх ані переказувати, ані коментувати. Мабуть, одну річ я став розуміти краще: героїзм – не діагноз, хоча шибайголови є завжди. Схоже, героїзм виникає як результат зважування ризиків для себе й інших. Наприклад, для тих, хто потребує твого захисту. Можливо, не в цю секунду, а у принципі.
Ось тільки я перестав розуміти іншу річ. Ті, хто воює, мають якщо не загальну любов, то беззастережну повагу. Так, я чудово знаю, що у ЗСУ служать не ангели і що не всі аспекти поведінки військовослужбовців викликають схвалення. Але ми грамотні, знаємо про посттравматичний стресовий розлад і вже в повазі й подяці не відмовляємо.
Тут і в інших лікарнях до поранених ставляться дуже уважно і дбайливо. Якщо – всяке буває! – хтось чудить, намагаються обернути на жарт. Але.
Я подивився два чи три відео про сутички працівників ТЦК із цивільним населенням. У всіх випадках присутні самозавідні тітки, які з вереском кидаються на військових. І деякі інші персонажі. От чого я не розумію: у ТЦК зараз переважно ті самі хлопці, які воювали, і їх було дуже важко поранено, щоб повернутися у стрій. У який момент вони стали лютими ворогами цим тіткам?
Думаю, ми всі знаємо прізвища людей, відповідальних за купу провалів із мобілізацією. І ці люди – не військові. Військові лише відчайдушно намагаються зробити те, що, на їхню дуже специфічну військову думку, потрібно для порятунку цієї країни. Вони не політики, у них серйозні травми, але не вороги ж вони! Може, не треба кидатися?
Джерело: Игорь Приходько / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
